Вельмишановний Альт Ректор, Вельмишановні Декани, Професори, Викладачі, Дорогі Студенти! Високоповажані гості!
20 жовтня 2021 року Український Вільний Університет відсвяткував своє 100-річчя. Пандемія ковіду щойно вщухла, у повітрі витала надія, відчуття повернення до якогось модікум нормального життя. Наш університет планував своє майбутнє, визначав свою роль у мінливому світі. 24 лютого 2022 року світ справді змінився, різко та жорстоко, з повномаштабним вторгненням Росії в Україну, початком геноцидної війни проти українського народу. Образ нашого світу змінився назавжди. Життя університету змінилося кардинально.
Нашим першим завданням була термінова евакуація студентів і викладачів із гарячих точок війни. З приводу пандемії ковіду, війна застала багато студентів та викладачів в Україні. Після інтенсивних днів та ночей праці, ми знайшли різні види транспортну для студентів і викладачів, які бажали і могли евакуюватися з України.
У Мюнхені розгорталася криза біженців. Наш університет став одним із перших закладів, куди приїжджали матері з діточками, змучені, голодні, пригноблені та стравмовані. Вся адміністрація і студентські волонтери принимали їх, готували їм іжу, дарували одяг, допомогали знайти житло. Наші студенти виходили на вокзали, зустрічалі приїжджих, спрямовували їх до правильних місць реєстрації та опіки.
У відповідь на болючі переживання біженців, наші студенти психології та педагогіки під наглядом викладачів, заснували Центр Грунт, який діє до сьогодні і є спрямований на розвиток дітей, скидання стресів та травм з діточок і матерів через групові заняття та психологічне дорадництво, і допомогу з достосуванням до нових реалій. З часом центр включив у свою діяльність читання діточкам книжок по бібліотеках Мюнхену, футбольні заняття для хлопців, і курси гри в шахи. В імені університету, щиро дякую перш за все, мерії м. Мюнхен за щедре фінансування проекту в першому році, і компаніям MunichRe та InnoGip GmBh плюс фонду Отто Екарта за їхні дотації.
Криза біженців дала стимул створенню другого студентського проєкту, Hilfezentrum, який працює у сферах інтеграції біженців в систему освіти та в ринок праці; емоційної розрядки та психологічної підтримки; захисту від злочинів на ґрунті ненависті та дискримінації; і фіксації воєнних злочинів, вчинених на території України. З весни 2023 року, проєкт працює з міським Job Center за посередництвом компанії InnoGIP. Щиро дякуємо їм за співпрацю, дякую Міграційнї Раді Мюнхену, особливо членкині Ользі Дуб, за фінансову підтримку публічних заходів в рамках діяльности центру.
Гуманітарна криза в Україні дала поштух третьому студентському проекті «Реанімобілі» з метою збору коштів для купівлі та доставки німецьких швидких для евакуації поранених із прифронтових зонів. Станом на сьогодні відправлено понад 30 автомобілів заповнених ліками на суму понад 300 тисяч євро. Щиро дякую донорам проекту: мюнхенський осередок Rotary Club, Фундація УВУ, United Ukrainian American Relief Committee, Inc.(ЗУАДК), родина Кий і ціла низка приватних німецьких донорів.
Прагнучи зібрати додаткові кошти для необхідної гуманітарної допомоги Україні, УВУ виступив спонсором серії благодійних концертів, зокрема організатором концерту в Геркулес залі для допомоги пораненим дітям в Київській лікарні Охматдит. Студенти додали зусилля, провівши свої численні благодійні заходи.
З вибухом війни, Університет зазнав великі виклики. Майже 550 нових студентів подали заявки на навчання. Ми змогли прийняти лише половину з них через різні обмеження. Все ж таки, кількість студентів зросла вдвічі, а серед них число студентів які не були спроможні сплатити своє навчання. Перед університетом постали термінові завдання для задоволення потреб студентів–пошук додаткових аудиторій, розширення пропозицій курсів і збільшення числа викладачів–все це за обмежені кошти. Ми зіткнулися з викликом впровадження гібридної системи навчання для студентів проживаючих поза Мюнхеном –це значить студентів в Україні, які не могли виїхати за кордон, і біженців проживаючи по різних містах Німеччини і європи.
На наше щастя, кілька установ виступили з допомогою. Місто Мюнхен, особливо Clemens Baumgärtner у співпраці з фірмами MunichRe та MEAG забезпечили нам додаткові аудуторії та офіси за оплату лише комунальних послуг. Маркус Блюме, державний міністр науки і мистецтва Баварії, виділив УВУ 100 000 євро як допомогу в період воєнної кризи, суму, яку за підтримкою Баварського ландтагу міністерство повторило протягом двох наступних років. Депутат Бундестагу, Кармен Веґґе та фірма Сіменс подарували комп’ютерні ноутбуки студентам, а фірма Microsoft безкоштовно завантажила кожен комп’ютер з відповідними програмами. Herzog von Bayern подарував фонди для закупівлі технологій, необхідних для гібридного навчання. Фундація Українського Вільного Університету в Нью-Йорку допомогла покрити частину витрат на навчання студентів-біженців. Ми глибоко вдячні всім їм за їхню щедрість.
Помимо важких обставин в перших місяцях війни, УВУ здійснив свою освітну місію. Викладачі організували додаткові заняття щоб допомогти студентам в Україні закінчити свої курси. Частина з цих студентів мали обмежений доступ до інтернету, знаходилися в бомблених містах, ховалася у сховищах. Викладачі вийшли за межі звичайних вимог праці щоб відбулися захисти магістерських та докторських робіт, часто поза нормальними графіками. Це лише інформує нас настільки освіта важлива для наших студентів, настільки наші викладачі готові підтримувати своїх студентів.
Зіткнувшись з новою реальністю, з новими потребами, УВУ швидко вніс кілька змін у свою навчальну програму. Війна загострила потребу в кваліфікованих управлінцях і лідерах, які могли б очолити процеси реформ в Україні в рамках підготовки до вступу до Європейського Союзу. Цей процес стає з кожним днем більше важливим. УВУ розширив свої курси в сфері політики та інституцій Європейського Союзу і в сфері менеджменту, розпочав нову сертифікатну програму із вивчення Європейського Союзу, розробив спеціальний курс для ознайомлення студентів з процесом вступу України до ЄС
Відбудова України набула негайного характеру, планування та підготовка до вібудови уже почались. УВУ розробив і запропонував студентам спеціальну сертифікатну програму з після-воєнного розвитку за участю європейських, американських, а також українських експертів. Випускник цього програму, будуче двомовним і маючи міжкультурний досвід, може працювати в українських або німецьких процесах відновлення України.
Жорсткі порушення Росією прав людини та явний геноцид спонукали УВУ розширити свою програму міжнародного права, спрямовану на підготовку експертів в сфері права людини, здатних підготувати портфоліо воєнних злочинів та допомогти в судових процесах проти Росії. Зараз УВУ працює над організацією стажування студентів у Європейському суді з прав людини у Страсбурзі. Нам особливо пощастило, що деканом факультету права та соціальних наук і завідувачем кафедри права проф. Мирослава Антонович, є колишній суддя ad hoc цього суду.
Війна завдала величезного психологічного удару по українському населенню—перш за все дітям, матерям, солдатам, ветеранам. Спостерігається вибух випадків поважних травм як тут, так і в Україні. УВУ підготував спеціальний 6-місячний курс з психології травми з такими практичними компонентами, як ідентифікація травми, проведення кризової інтервенції, та впровадження ефективних методів роботи з стравмованими особами. Наш декан філософського факультету та завідувач кафедри психології проф. Лариса Дідковська, яка є членом Європейської асоціації психотерапії, була інструментальною у розробці цієї та інших спеціальних програм з психології, які відповідать на найбільш гарячі потреби.
Цього місяця УВУ започатковує свою онлайн Knowledge Academy, яка слугуватиме усім хто зацікавлений у вдосконаленні своїх професійних знань і навичок –або бажає довідатись про Україну, її політику, економіку, історію та культуру.
У відповідь на спроби Росії заперечети Українї її історію та культуру, знищити українську ідентичність, УВУ заснував і розширює кафедру мистецтвознавства ім. Вадима Кіпи. Кафедра, під керівництвом проф. Аделіни Єфіменко, музикознавця та оперного критика, взяла на себе додаткову роль інформування німецької публіки про українську музичну культуру, через концерти, лекції, спеціальні радіопередачі та публікації. УВУ спонсорував десятки концертів, розробив і реалізував проєкт «Музика для життя», в якому молоді українські студенти з України приїхали до Мюнхену і з’єднались з німецькими студентами Вищої музичної школи для «діалогу культур», спільного вивчення та виконання творів українських та німецьких композиторів. УВУ провів спільно з університетом Людвіга-Максиміліана вечір про Соломію Крушельницьку, славетного сопрано і музу Giacomo Puccini. УВУ також спонсорував мистецькі і фото виставки, серед них, виставка «Іммерсивний Світ Тараса Шевченка» яка відбулася за співпрацею з Канадським посольством у Німеччині.
На визнання УВУ в ролі амбасадора української культури нашому ніверситету надана спеціальна нагорода «The Worldwide Cultural Diplomacy Award» а також медаль «The World Order for Cultural Diplomacy» від Ради міжнародної культурної дипломатії в США та Комітету громадських нагород в Україні.
За роки повномаштабної війни, університет розвинувся динамічно—збільшив число своїх курсів і виклачів. Водночас УВУ розвинув свою співпрацю з різними німецькими університетами, включив до свої мережі університетів-партнерів —університет Ульму, Європейський Університет «Віадріна» Вища школа музики і театру, і Мюнхенська школа бізнесу. УВУ поширив свою співпрацю з існуючими партнерами – університетом Людвіга-Максиміліана і Університет Реґенсбурґу. Варто згадати про співпрацю з «Europeum» при Реґенсбурзькому університеті в рамках проєкту «Українсько-німецькі тандеми – міжкультурні студентські діалоги» фінансований Баварською держканцеларією і про те, що УВУ став частиною консорсіюм очолений Реґензбурзьким університетом, який виграв грант DAAD-у для створення центру міждисциплінарних українознавчих студій.
З кожним роком війни роль УВУ як центру інформації про Україну і як міст порозуміння між Україною та Німеччиноє стала більш вагомою. УВУ зорганізував три конференції та 22 помітні панелі і дускусії на тему України з фокусом на війну, геноцид, права людини, інтеграцію та міжнародні відносини—частину з них у співпраці з Фондами Фредріха Науманна за Свободу і Фондом Томаса Делєра. В лютому цього року, УВУ вперше став співорганізатором і участником панелю в рамках Мюнхенської Конференції Безпеки на тему «Європа як голобальний актор з спільним інтересом у Вільній Україні» Нашими партнерами були Бюро Європарламенту в Мюнхені і Фонд Ганса Зайделя. Минулого року, УВУ брав участь у виставці Музею міста Мюнхен під заголовком «Мюнхен Переміщених» яка висвітлювала досвід DP у після-воєнний період. Особливу частину експозиції було присвячено ролі УВУ в освіті українських переселенців після другої світової війни.
Стає ясно, що профіль університету і визнання його діяльності зросли в останніх роках, про що свідчить надання УВУ двох нагородів в 2023 році яке відбулося в залі Ландагу
- Премію ім. Венцеля Якша за багаторічний і вагомій внесок в розвиток української науки і культури та за допомогу біженцям.
- Відзнаку «Brückenbauer” фракції СДПН за будування мостів порозуміння між Україною і Німеччиною
Про що і свідчать
- запрошення ректора та представників УВУ Президентом Ландтагу, Ільзою Айгнер, як гостей на пленарні обговорення українського питання у Ландтазі,
- запрошення від Міністерства європейських справ Баварії та міста Мюнхена стати партнером у Днях Європи в 2023 і 2024 роках
- запрошення студентів Вереною Осгіян, депутаткою баварського ландату на відвідини Лантагу та дискусію з нею про справи України і студентські потреби
- запрошення студентів Сандрою Бубендорфер-Ліхт, депутаткою Бундестагу, на дві окремі чотириденні вповні оплачені поїздки до Берліна з відвідуванням Бундестау та різних федеральних агенцій
- Прийняття студентів УВУ до Студентської спілки Studentenwerk– за погодженням Міністерством науки і мистецтва—що становить надзвичайний виняток для нас як приватного університету
Oцінюючи останні кілька років, ясно, що університет зреалізовав багато з тих цілей, яких я визначила для його майбутнього розвитку, коли стала ректором—а саме:
- більша інтеграція УВУ в німецький, особливо баварський, академічний, політичний, економічний і культурний світ;
- розширення освітніх програм;
- розвиток ролі УВУ як амбасадора української культури,
- забезпечення додаткових аудиторій та житла для студентів,
- зміцнення фінансової бази університету.
На жаль, проблема фінансового забезпечення УВУ продовжується, особливо при зростанні кількості студентів, що вимагає збільшення пропозицій курсів і адміністративної підтримки. УВУ далі стикається з проблемою пошуку додаткових і доступних по ціні аудиторій. Угода з MEAG закінчується в липні у зв’язку з продажем будівлі. Ми підписали однорічну угоду з Вищою школою філософії на використання їхніх аудиторій, але це тимчасовe рішення, потрібна довгострокове рішення. Ще далі існує критичний брак житла в Мюнхені, що не дозволяє нам приймати нових студентів для очного навчання. Ці проблеми доведеться університету вирішити в найближчі два роки.
Як Вам відомо, я вирішла не балотуватися втретє на посаду ректора і це мій останній dies academicus. У травні відбулися вибори, і професорська колегія обрала новим ректором нашу деканку філософського факультету, про яку я згадувала раніше. Дозвольте мені представити новообраного ректора. проф. Ларису Дідковську.
Я закінчую свою каденцію ректора з 28 липнем і відходжу з повною довірою до нової ректорки та її здатності очолити університет, спрямовувати його подальший розвиток. Я відходжу також з усвідомленням того, що у нас неймовірна університетська спільнота, і у нас Ви—наші чудові друзі та прихильники—на яких новообрана ректорка може сподіватись, які готові надати її свою підтримку.
Я глибоко вдячна усім Вам за всі роки чудової і плідної співпраці.
+++
Лаудація для Сергія Жадана. Виголошено 2 липня 2024 року під час вручення почесного докторського звання Сергію Жадану Українським Вільним Університетом у Мюнхені.
Шановні пані та панове, любий Сергію Жадане,
У передмові до свого збірника «Чому мене немає в соціальних мережах», що містить документальні поезії з війни на Донбасі, Сергій Жадан ставить питання: «Що змінює війна?», і сам собі відповідає: «Вона змінює словник. Вона реактивує слова, які до цього часу були відомі лише з історичних романів. Можливо, тому що війна завжди також реактивує історію. Її можна бачити, смакувати, відчувати запах». Зазвичай, за словами Жадана, вона пахне паленим.
Французько-карибський лікар і письменник Франц Фанон зауважив, що життя в умовах колонізації призводить до постійного стану «деперсоналізації» у кожного окремого індивіда. Власна історія перекривається історією, яку складає колонізатор, власне спадщину пригнічують, власну мову видаляють з офіційної переписки країни. Вимагається прийняти погляд колонізатора, вважати власну культуру незавершеною і примітивною, а культуру колонізатора – вищою і розвинутою. Доводиться поринати в культурний простір колонізатора, і це включає, серед іншого, вважати власне за низькопробне, привітати окупацію як визволення.
Україна дуже добре знає, про що говорить Фанон. Починаючи з часів Катерини II, її культура і мова систематично витісняються на її власній території і видаються за варіант російської мови. Літературу стигматизують як селянську, національну історію вважають уявою.
У батьківщині Фанона, французькій заморській території Мартинік, рабство було скасовано в 1848 році, але, на відміну від Таїті, де повстання рабів під проводом Туссена Лувріра призвело до кінця рабства, свобода у Мартинікі не була виборована, а була надана французькими колонізаторами. Фанон завжди вважав це ганьбою, бо вірив, що справжню свободу можна отримати тільки через катартичний фізичний процес боротьби, якою люди здобувають свободу за своїми власними умовами, а не приймають її як милість.
Сьогодні Україна веде цю боротьбу, хоча вона її не бажала. До 2014 року Україна вже майже здобула свободу по-своєму. Не збройним повстанням, але згодою на свободу на умовах, які були надані їй окупантом, який виглядався як брат. Протягом трьох десятиліть з’явилася нова література, розвинулася нова громадянська свідомість, нове громадянське суспільство, яке нарешті вигнало князя з палацу. І поет, який дав мову свободницькому екстазу Перестройки, не лише в Україні, але й у всій Східній Європі, – це Сергій Жадан.
«Що змінює війна? Вона змінює словник. Вона реактивує слова, які до цього часу були відомі лише з історичних романів. Можливо, тому що війна завжди також реактивує історію. Її можна бачити, смакувати, відчувати запах». Зазвичай, за словами Жадана, вона пахне паленим.
Словник війни – це «чорний словник», пише він далі, він розширює словник на десятки нових слів, кожне з яких означає тільки смерть.
Теми і мотиви, які Жадан описує у своїх поезіях з Донбасу, виливаються через два роки у роман «Інтернат», німецький переклад якого 2018 року було нагороджено Премією Лейпцігського книжкового ярмарку. Трохи безтурботний у своїх рутинних справах головний герой одного дня опиняється ошарашеним бурхливою війною, яку він найрадше пропускав би мимо себе, але в умовах цієї війни пасивність – не варіант, якщо ти випадково людина. Війна, як ядовите сміття, написав Жадан, вона досягає кожного, хто живе біля річки.
І можна було б зробити висновок, що головний герой у «Інтернаті» радше не вважав би себе людиною, щоб не потрапити в цю війну, але в нього є племінник у іншому кінці міста і він має серце, тому він піднімається, піднімається в подвійному розумінні – з дивану і проти безіменного окупанта – і йде через військову зону, подолаючи затримання, ночі на вулиці, бої, щоб визволити свого племінника з інтернату.
Як алегорія на саму Україну, він відкривається у винятковому стані свого характеру. Він переживає метаморфозу, відкривається до нового усвідомлення і нового самовідображення, а поет, який знаходить це усвідомлення нової мови, зветься Сергій Жадан.
Знову можна згадати Фанона, відданого національному самовизначенню, і його диктум: «Колонізований відновлює свою людяність насильством». У Жадана можна знайти вказівки на цю аксіому. У «Інтернаті» війна не має мети, не має вищого смислу. Це безглузде нестримне жахіття, розрив у часі.
Жадан не є аксіоматиком, не є ідеологом, і коли він формулює свої заклики, це не національно-історичні великі конструкції, а конкретні та актуальні справи – допомогти поставити в найбільш потрібні місця медикаменти, бандажні матеріали або генератори. Жадан не ділить світ на чорне і біле, сам світ робить це, поет свідчить про цей розпад як учасний спостерігач.
Читачі його поезій, його романів і записів у щоденниках можуть пережити, як у цьому розпаді змінюється не лише мова, але й запахи і кольори – вони бачать, як розпадається сам світ. Як люди, які щойно мирно перебували в своїх будинках, раптом знаходять себе з кайданками на руках у саморобних підвальних в’язницях. Як лікарні раптово залишаються порожніми без лікарів, які повтікали вночі, залишивши пацієнтів. Як міста зникають з карт, і там, де щойно було місто, тепер пахне лише паленим духом історії.
Ви бачите, як інструментальна мова політиків, військових командирів, економічних магнатів руйнується разом з палаючим світом, як вона стає мовою пропаганди та брехні. Але ви також бачите мову, яка не є функціональною або інструментальною, мову літератури, яка відмовляється брати участь у падінні у прірву. Ця мова знаходить у хаосі моменти драматургічного порядку, вона впорядковує безглузде насилля у ритм, вона каналізує страхітливе в тексти, що у свій спосіб чудові. Ця мова містить у собі людське і близьке, в ній витримує правдиве, вона не дає розриватися нитцю до фрагільного і ніжного. Таким чином, ця мова стає символом надії, і ми вдячні за цю мову великому поету Сергію Жадану.
Дякую вам.
вельмишановна ректорко, проф. д-р Маріє Пришляк, вельмишановний канцлере Дмитре Шевченко, вельмишановний дораднику Дітере Ріппеле, вельмишановний Сергію Жадане, вельмишановний пане Стефан, вельмишановні пані та панове, дорогий Крістіане Кнауере, дорога пані Кнауер,
Вступ
Цей Dies Academicus Українського Вільного Університету є для мене надзвичайним і зворушливим моментом, адже сьогодні я є частиною цієї особливої академічної родини. Для мене є великою честю сьогодні виголосити промову на честь нового почесного доктора УВУ. Честь, щодо якої я не певен, чи заслуговую на неї.
Це честь, яка мене дуже тішить, але я не знаю, чи дійсно вона мені належить. Адже Крістіан Кнауер насправді заслуговував би на представника більш високого політичного рангу і, ймовірно, так би і сталося, якби не певні обставини. Але, можливо, для учасників цього урочистого заходу буде ще більш переконливо, якщо високу оцінку Крістіану Кнауеру висловить не представник його власної партії, а соціал-демократ, і зробить це з повним переконанням.
Сьогодні для мене перетинаються дві лінії: особливий зв’язок з УВУ та особлива політична і особиста тісна співпраця з Крістіаном Кнауером, який отримує почесний докторат УВУ.
І ці лінії перетинаються сьогодні не вперше. Фракція СДПН у Ландтазі раз на рік проводить велике прийняття для депортованих, вигнанців та пізніх переселенців. При цьому як УВУ, так і Крістіан Кнауер були відзначені фракцією СДПН у Ландтазі як європейські мостобудівники: у 2021 році Крістіан Кнауер як голова земельної спілки Союзу депортованих та у 2023 році УВУ. І ця спільна нагорода премією «Мостобудівник» не була випадковістю, а відображенням спільної позиції та спільної історії Крістіана Кнауера з УВУ в Мюнхені. Унікального у світі місця для навчання українськомовних студенток та студентів, єдиного українського університету в екзилі, заснованого у 1945 році біженцями та вигнанцями з Українського університету в Празі, і сьогодні, через агресивну війну Росії, знову місця навчання для українських біженців.
Відзначення Крістіана Кнауера
Існує більше ніж достатньо причин для надання сьогодні Крістіану Кнауеру почесного докторату:
- Послідовний, активний і багаторічний підтримувач УВУ
Крістіан Кнауер як особистість, як головний представник німецьких вигнанців, як земельний політик, як окружний голова з великою ймовірністю є одним із найбільш послідовних, тривалих і активних підтримувачів УВУ в Баварії. Це вже підтверджує нагорода почесного сенатора УВУ. Це більше, ніж визначна діяльність, що має декілька джерел і яка триває вже три десятиліття. Це почалося в 1994 році з успішного зусилля депутата ландтагу Крістіана Кнауера перед тодішнім міністром культури Цехетмаєром щодо прийнятної фінансової угоди для УВУ.
- Лінії зв’язку та спільні уроки з історії
Але вже сама історія створення УВУ в Мюнхені створює сильний зв’язок із долею втечі та вигнання німецьких співвітчизників з Центральної та Східної Європи в 1945/1946 роках, і таким чином із життєвою темою Крістіана Кнауера. У 2025/2026 роках ми вшановуватимемо не лише 80-річчя УВУ в Мюнхені, але й 80-річчя втечі та вигнання німців, від так званого дикого вигнання з десятками тисяч жертв у 1945 році до організованого вигнання в 1946 році.
Людські долі втечі та вигнання були і залишаються – попри всі відмінності – спільними.
Боротьба з наслідками тоталітаризму, знищення культурної ідентичності та політичного і етнічного переслідування була і залишається – попри всі відмінності – спільною.
І Крістіан Кнауер відзначається тим, що його емпатія до людей, що пережили вигнання та втечу з батьківщини, була і залишається однаковою відносно як німців, так і українців.
Для нього це було і є “справою серця – підтримувати та розвивати самобутню культурну ідентичність української діаспори в Баварії та Німеччині, а також української держави (…)”.
- Невтомний, наполегливий нагадувач, ввічливий у тоні, чіткий у висловлюваннях
Крістіан Кнауер був і залишається невтомним і наполегливим нагадувачем про уроки з історії ХХ століття, борцем проти тоталітаризму, вигнання і етнічних чисток, за збереження і повагу до культурної ідентичності. Останнім часом він це довів під час баварського дня пам’яті депортованих. Ввічливий у тоні, він робить чіткі заяви.
- Мостобудівник
Крістіан Кнауер одночасно є будівельником мостів. Під його значним керівництвом земельні об’єднання та їх активні члени в складі Союзу депортованих Баварії, незважаючи на долю вигнання, самі стали будівельниками мостів і послами примирення з регіонами та населенням на їхній старій батьківщині. З болючої історії німецької окупації, втечі та вигнання і втрати батьківщини виник особливий зв’язок і прихильність, які вносять політично незамінний і важливий внесок у примирення з нашими сусідами з Центральної та Східної Європи. Тому його багаторічні зусилля спрямовані на подолання наслідків війни, втечі та вигнання для спільної Європи у культурному розмаїтті всіх народів і окремих етнічних груп у мирному співіснуванні на рівних, справедливо вшановуються цим почесним докторатом. Від самого початку він […] працював заради примирення, особливо з країнами Східної Європи, заради зближення і співпраці.
- Послідовна підтримка протягом трьох десятиліть
Крістіан Кнауер не зменшив своєї підтримки навіть через 30 років. І навіть через 30 років він бореться за кращу фінансову підтримку УВУ. Адже саме агресивна війна Росії ставить УВУ перед великими викликами, які неможливо подолати без підтримки вільної держави і федерації. Для цього він використовує свою широку мережу контактів, щоб впливати на осіб, які приймають рішення, апелючи до них сильними аргументами. Але він не обмежився неформальними переговорами, а й від себе особисто і від імені Союзу депортованих ініціював петицію до Баварського ландтагу і Німецького Бундестагу.
Чітка мета петиції: Краща підтримка УВУ за рахунок земельних і федеральних коштів для покращення умов навчання саме зараз, у цей вирішальний час. Баварський ландтаг, врешті-решт, чітко закликав уряд Баварії врахувати петицію. Проте уряд досі наполягає на тому, що інституційне фінансування УВУ як приватного навчального закладу неможливе або не відповідає принципу рівноправності. Це не є прийнятним, навіть хоча уряд і надав УВУ деякі проектні кошти. Підтримки з боку федерації також наразі немає.
Але завдяки зусиллям пана Кнауера, парламент розглянув цю справу, і всі демократичні фракції підтримали подальшу підтримку УВУ з баварського бюджету.
Заключні слова
Щирі вітання Крістіану Кнауеру з цією особливою нагородою. Він отримує її більше ніж заслужено.
Сьогоднішнє надання почесного докторського ступеня підтверджує моє давнє припущення. Адже на початку нашої співпраці я не раз звертався до нього як до доктора Кнауера – ймовірно, через його мудрі, добре підібрані слова.
Від сьогодні він має повне право носити титул доктора, почесно наданий УВУ. Шановний доктор Кнауер, любий Крістіане, ми переконані, що це правильне і добре рішення.
На завершення, я бажаю Українському Вільному Університету довгого майбутнього, завжди високої якості навчання, відданого професорського складу, задоволених студентів та висококваліфікованих випускників. Хай живе УВУ, хай живе вільна незалежна Україна як невід’ємна частина вільної Європи.
Слава Україні!
+++
Слово вдячності почесного сенатора Крістіана Кнауера з нагоди присудження йому звання почесного доктора Філософського факультету Українського Вільного Університету в Мюнхені в залі засідань Академії наук у вівторок, 2 липня 2024 року.
Ваша магніфіценціє,
шановні члени та гості Українського Вільного Університету,
дорога університетська спільното,
коли 24 квітня пані ректорка проф. д-р Марія Пришляк повідомила мене листом, що Філософський факультет Українського вільного університету в Мюнхені вирішив присвоїти мені академічне звання «доктора honoris causa», я спочатку був приголомшений. Підстава, зазначена для цього, а саме визнання мого «багаторічного внеску у подолання наслідків війни, депортації та вигнання і боротьби за спільну Європу в культурній різноманітності всіх народів і окремих етнічних груп у мирному співіснуванні на рівних правах», була дуже радісною, але водночас змусила задуматися.
Те, що мої багаторічні, здебільшого добровільні зусилля не залишаються непоміченими державою, я вже мав нагоду оцінити завдяки отриманню найвищих нагород від Федеративної Республіки Німеччини та Вільної держави Баварія. Проте, що сьогодні ввечері мене вшановує академічною нагородою колишній університет у вигнанні, який сьогодні є вкрай необхідним освітнім закладом для громадян України, яка вже понад два роки страждає від повномасштабної агресії, є, мабуть, однією з найважливіших подій у моєму житті. Це свідчить, з усією скромністю, про те, що я, вочевидь, не все зробив у житті неправильно, а багато чого – правильно.
Те, що вручення цієї нагороди збігається з моїм днем народження, стало для мене приємною нагодою попросити сім’ю, близьких друзів і вірних супутників подарувати мені трохи свого дорогоцінного часу. До кількох годин тому вони не знали, що стоїть за цим проханням. Можливо, дехто подумав: що це за дивний спосіб відзначити свій 72-й день народження на «dies academicus». Тепер таємниця розкрита. Дорога родино, дорогі друзі і супутники, для мене було важливо, щоб ви були поруч сьогодні ввечері, тому що ви для мене важливі. Отже, я щасливий, що ви тут.
Мало хто міг би подумати у 1952 році, що я, дитина-біженець, батьки і брат якої разом з іншою родиною з трьох осіб ділили чотирикімнатну квартиру зі спільним туалетом і ванною в холодному підвалі, колись стоятиму на цьому місці. Мої батьки опинилися в ситуації, в якій, напевно, з плином війни опинятиметься багато українських біженців, коли постане питання: «Як нам жити далі?» Чи залишиться все так, як є зараз, і для нас немає повернення? Де буде наше майбутнє – у Баварії чи на нашій батьківщині?
Ці питання турбували близько 15 мільйонів німців, вигнаних зі східних територій, після їхньої втечі або вигнання. Особливо в перші роки після Другої світової війни існувало багато різних поглядів на ці питання, тривали подекуди пристрасні обговорення, у тому числі серед постраждалих сімей. До підписання Східних договорів на початку 1970-х років мої батьки, наприклад, сподівалися повернутися до Сілезії. Даремно, як виявилося пізніше.
Попри всі щоденні турботи та зростаюче усвідомлення того, що мої батьки, особливо мій батько як солдат, були позбавлені найкращих років життя через Другу світову війну, розв’язану націонал-соціалізмом, саме в дитинстві мене, мабуть, найбільше сформували речі, які потім суттєво вплинули на мій життєвий шлях. Через обмежені житлові умови та скромні сімейні доходи я навчився від своїх батьків підтримувати порядок, відповідально використовувати наявні ресурси, завершувати розпочату роботу перед тим, як починати нову, та допомагати без зайвих нагадувань. Я глибоко вдячний своїй дорогій матері за те, що вона зміцнила мене у вірі, і за те, що заздрість ніколи не мала місця в моєму житті. Від свого батька, який пішов із життя у віці менше 62 років, я, мабуть, успадкував точність і зосередженість у роботі, любов до саду та природи, але перш за все -його велику готовність допомагати. Обоє батьків, з усіма своїми світлими і темними сторонами, суттєво і зрештою позитивно вплинули на формування моєї особистості. За це я завжди буду їм вдячний і висловлюватиму свою глибоку повагу. Шановні професори, коли ви щойно вручили мені цю нагороду, ви також посмертно вшанували моїх дорогих батьків.
Коли в травні 1993 року я разом з Культурно-політичним комітетом Баварського ландтагу під керівництвом тодішньої голови Карін Радемахер із СДПН відвідав вашу країну, вона перебувала в бурхливому перехідному періоді. Раптом на політичних переговорах почали обговорювати теми, які в старому Радянському Союзі мали лише другорядне значення: підтримка вивчення німецької мови, співпраця у сфері охорони пам’яток, обмін театрами, виставками та художніми групами.
Однак уважні спостерігачі вже тоді відчували глибоке занепокоєння щодо збереження територіальної цілісності України. Це було одним із найважливіших питань політичної еліти країни. Страх перед розпадом держави вздовж східно-західної розділової лінії Дніпра був важливим мотивом внутрішньополітичних суперечок до червня 1996 року, коли була ухвалена Конституція України.
Подальший розвиток країни часто більше нагадував кримінальний роман. Корупція значною мірою була гальмом для процвітання. Але з підписанням «Великого договору про дружбу, співпрацю і партнерство між Україною та Російською Федерацією» у травні 1997 року відбулося беззастережне визнання територіальної цілісності та недоторканності кордонів України з боку Росії. Також варто зазначити, що двома роками раніше Україна відмовилася від своїх ядерних озброєнь в обмін на «міжнародні гарантії безпеки».
Сьогодні в Україні війна. Багато університетів, переважно на сході країни, зруйновані. Сотні тисяч українців втекли, багато з них і до Німеччини. Український Вільний Університет у Мюнхені є єдиним університетом за межами країни, охопленої війною, який надає можливість навчатися рідною мовою. Для багатьох ваших співгромадян це єдина можливість завершити навчання або розпочати його. Навіть солдати в окопах зараз беруть участь у лекціях чи навчальних заходах через інтернет під час бойових пауз. Для Німеччини це велика можливість, окрім гуманітарних мотивів, навчати мостобудівників для періоду після війни. Вони будуть корисними не тільки для України, але й для Німеччини під час відбудови та на всіх рівнях. Кожен євро тут добре вкладений, і я сподіваюся, що федеральний уряд наслідуватиме приклад Вільної держави і відновить підтримку, яка була припинена у 1997 році. Йдеться не про мільйонні суми, а про кілька сотень тисяч євро для розширення навчальних місць та створення необхідної інфраструктури.
Отже, запевняю вас, що я й надалі рішуче підтримуватиму наш університет на всіх політичних рівнях у межах моїх можливостей.
Давайте подякуємо нашим присутнім сьогодні бюджетним політикам, Йозефу Целльмаєру та Волькмару Хальбляйбу. Завдяки їм наш університет вже три роки фінансово підтримується Баварською державою. Це сталося не з ініціативи міністерств, а завдяки особистій участі цих двох парламентарів. За це їм подяка та визнання!
Те, що сьогодні промову на мою честь виголосив заступник голови фракції СДПН у ландтазі Волькмар Хальбляйб, стало для мене особливою несподіванкою і великою радістю. Завдяки нашій спільній діяльності у сфері роботи з переселенцями, його як речника фракції з питань переселенців, а мене як голови земельної спілки Союзу депортованих, між нами склалися дійсно більше ніж колегіальні відносини. Можливо, наші спільні сілезькі корені також допомагають нам довіряти одне одному і поважати роботу іншого. Дякую за ваші слова – вони, мабуть, мають ще більше значення, оскільки виходять від політичного конкурента.
Дякую також тобі, дорогий Йозефе Целльмаєр, за твої слова привітання. Ти багато років є моїм заступником на посаді голови земельної спілки Союзу депортованих і підтримуєш мою діяльність та мої зусилля. Ти користуєшся нашою довірою і знаєш, що тебе чекає ще одне завдання, якщо Бог так схоче.
На завершення дозвольте мені привітати також культурного діяча, Сергія Жадана, який сьогодні також отримав нагороду. Дорогий докторе h.c., ви довго боролися за справу своєї країни як письменник і музикант зі своєю групою. Тепер настав час взяти зброю до рук.
Попередні скасування концертів ви обґрунтовували тим, що вам набридло пояснювати в Берліні чи Лондоні, що агресор є агресором, окупант є окупантом і що українці мають право на власне виживання. Ваш вступ на військову службу ви оголосили словами, що сьогодні більше немає різниці між митцями та немитцями. Є лише громадяни України, які «беруть на себе відповідальність за свою країну», і ті, хто цієї відповідальності уникає.
Так замикається коло, і ми знову повертаємося до мого батька. Він і його покоління були обдурені націонал-соціалістами і розтоптані, солдати Російської Федерації сьогодні обмануті холоднокровним диктатором. І виникає питання: «Коли людство навчиться?»
Диктаторам, я твердо переконаний, треба з самого початку показувати межі і не давати їм можливості налаштовувати мільйони людей одне проти одного. Це стосувалося Гітлера і стосується Путіна. Якби два роки тому надали відповідну військову підтримку Україні, сьогодні ми мали б іншу ситуацію.
Дорогий Сергію Жадан, я також вітаю вас з сьогоднішньою нагородою, і всі ми маємо одне прохання: бережіть себе та своїх товаришів! Ми хочемо, щоб ви повернулися до нас як митці в Німеччину і більше не довелося нічого пояснювати!
На завершення хочу навести цитату Вінстона Черчилля, яку я вже цитував у своїй промові 5 травня 1999 року з нагоди мого призначення почесним сенатором, і яка не втратила своєї актуальності: «Якщо Європа одного разу злагоджено керуватиме своєю спільною спадщиною, її триста-чотириста мільйонів жителів зможуть насолоджуватися безмежним щастям, добробутом і славою!»
Тому закликаю всіх вас: нехай наші дії надалі ще більше служать цій меті. Кожен на своєму місці, кожен на своєму рівні, кожен відповідно до своїх можливостей, але кожен з щирим серцем і з відповідальністю за нас усіх!
+++
